Фрагменти з книги Ю.Дудника „Голодомор 1932–1933. Дзензелівка”
Галета (Баґан) Павліна Павлівна.
21 квітня 1927 – 6 березня 2013.
Записано 8 лютого 2010 року. (4 – 99 -102)
Я знаю, я помню голодовку. Батько Гнатка ходив гладущики витрусював. А він (Безпалько Гнат Федорович. Авт.) став головою колгоспу. В 1933 році судили мого батька. Як було. Голодовка. 1933 рік. В мене батько був дуже по металу спеціаліст – звали Павло Трифонович, 1901 року народження. Він як вставе дно в відро, то ніхто так не вмів. Хати гарно крив. До желіза був спеціаліст. В 1932 році батько нас вивіз в Донецьк. Було троє нас, дві дівчаті і хлопець – Петро. В Донецьку померла старша сестра Ялина. А чо померла. Мати попала в лікарню. А вона помила голову мені й собі. А як ми звідси виїжджали то вона, старша сестра, так плакала, так не хтіла звідси їхати. Вона 1925 року була. Але як ми вийшли в коридор в общежитії, двері туди й сюди відкриті, то нас пройняло. То мене спасли, а вона померла. А як це померла сестра, батько ґвалт поїхали додому, бо я не можу тут. В Донецьку мама не робила, а батько, не знаю де, десь робив по цих роботах, був мастєр. В 1933 році ми приїхали додому. Він учнів учив, як Іван Тимофійович. Цей Безпалько урізався на батька за шо. Батько був з сестрою меншою Ялосоветою сиротами. Жили з батьком, матері не було. Сестра постірала його сорочку вишиту. А він украв – цей Гнат. А як вийшли на вулицю батько побачив і каже скинь мою сорочку. І він набрав собі на ніс оце. Чи скинув, чи як, не знаю, мабуть оддав, але зуб мав на батька. І як батько робив в майстерні колгоспній, а це голодовка, то він остальним якийсь там пайок призначив давати, а батькові нє. Він пішов додому, шо там було з’їв, тай прийшов. А він до нього – де твоя норма. А він як з кілочка каже: „Яка корма, така й норма“. І йому за ці слова дали 10 років. Судили в клубі показним судом. А самий менчий хлопець дві неділі як родилося – Володя. Та й його судили, приписали, шо він грабки, шо згребают розтягнув. А вони дерев’яні, він дерев’яні роботи вопше не робив. Приписали вредітєльство. В Буках він сидів. Це було в липні, або серпні 1933 року. На суд його привезли з Буків. Судили в клубі. Були такі, шо свідками поставали, – Хован Яків. То він свідчив, шо це да, це він грабки ці так зробив, розтягнув. А тоді не скажу яким побитом утік. Загнався в Кіровоград. Але в нього був двоюрідний брат у Подобні. Він до нього, а він був голова сільради. Печатку там прибив не дуже. Дав йому бумажку, і він оглянувся аж в Кіровограді. А там в Кіровограді був Гнатка цього брат Іван. Та й почала міліція шукати там. А він приходе (Безпалько Іван. Авт.): „Дядько Павло, вас міліція шукає“. Він був хороший. Як він сказав, той батько знявся і подався, подався аж в Борисоглєбськ, в Росію. Там його ніхто не найшов. Там він собі був вивчився на шофера. Стіки він років був я не скажу. Чи він у 1938 додому вернувся, чи шо. А мене оці всі, як я вийду на шлях, Гнатків цей батько пас корову на нашому подвір’ї – нічо не скажи. А Безпалько Михасько, брат Гнатка, був бригадіром. Ми вийдемо на поле, а він кричит до матері: „Подсудіма, вон з поля!“ Да, дуже здівалися. А мене питают, – батько письма пише? Кажу, – де там ті письма. А мені було 7 чи скіки. В голодовку тяжко дуже було, ми виживали на лободі. Корови не було. Троє дітей було, так і виживали, не знаю як ми вижили. Мати робила в колгоспі, хоч той Михасько гонив її з поля, але так якось і мучилася. А був у нас Манах казали, а як звали не скажу. То батько на нього висилав з Борисоглєбська гроші. А той тайком приходив ввечері до матері. То мати цими грішми мала як. Пішки йде в Соколівку, візьме пуд зерна. Та принесе додому. А тоді йде на свою батьківщину – там була ступа й жорна. Та й там іздере, та так ми й жили.
– Ви жили по сусідству з Безпальками, вони голодували ?
Чого ж він буде голодувати. Він і ці комезани, – Лук’янчук Гель, ходили попід хати, витрасали все. Шо людей їли, то були такі балачки. Знаю проти нас жив Лисий Фанась. То в нього померло два хлопці, один Гриша, а другий Сашко, а остальні якось вижили. А батько десь пішов та й пішов, не вернувся. Після голодовки ше Безпалько був. Він ше церкву розвалив. Гобрази топтав ногами.
– Слухи ходили, що Безпалька свої вбили, Ви не чули такого ?
Я не чула. Но він не хороша була людина.
Драюк (Дишлюк) Ганна Іванівна.
29.08.1922 – 25.06.1997.
Записано влітку 1990 року. (2 – 57)
Мама померла в 1933 році. Було в мене три брати. Мама поховала двох, а одного сосіди поховали. Голодовка була, брати з голоду померли. Я була коло тітки Маріки, коло маминої сестри день чи два. Начався тут інтернат у нас. Пішла я в той інтернат, там вже збирали, ну таких сиротів. От я не помню скіки нас було там. Чи нас було 20 чи 25. А нам дали Дишлюка Захарка, Сабса казали, – зав інтернатом, а Маріка Лебедиха нам варила. Вони там собі на кухні варили, а в нас комната була від шляху, там нари були. Не було чим ні постелити, так ми на тих нарах і спали. Ну нічо. Тоді було вже нам рано дадуть шо небуть ззісти , і вдень, і ввечері, якоїсь бовтушки, бо не було нам добре кожен день давати. А один хлопчина, ми сіли тіки снідати, а той Захарко був завідувач. По кусочку хліба давали. А він каже : „Дя , шкуриночка відпала, перемініт мені.” Він кае: „Я тобі зараз переміню”. І тако взяв його кинув гоб землю, і з нього кров потекла ротом і носом. І ми тоді покинули їсти. Тоді вже прийшов голова сільради. А він там і лежав той хлопець, калюжа крові була. Вони зараз прийшли, гописали, а ту дитину забрали.
Напишіть відгук