Home > Історія > Спогади дзензелян

Спогади дзензелян

Фрагменти з книги Ю.Дудника „Голодомор 1932–1933. Дзензелівка"

10.Груша Федот Данилович. (6.02.1914 –30.04.1996)

Записано в листопаді 1994 року.

Люди вмирали з голоду, хтось же сотворив цей голод, создав його. Кажут Сталін хтів, щоб вимерла Україна, а хтів розселити Грузію, грузинів. Так казали люди, балакали.

Батько не йшов вколгосп. В 1933 році помер.

– Що йому зробили?

 

Що зробили,забрали коні, забрали корову, 10 овець, що не йде в колгосп. Не піду і всьо,давай коні я буду робити – не дали. Коні пішли в колгосп, а корова, вівці пішлипо хазяях. Комизани забрали воза, корову, вівці.

– А що значить комизани?

Це так як тепер партійні, комсомол. Ну то шо як він у рідного брата забрав, витрас 4 стакани проса з гладущика. Брат рідний пухлий.

– А хто?

Лук’янчук Ладимир Захарків (Гель) забирав. А брат Дмитро пухлий лежав. А він лежить пухлий на тій лежанці. Тай він помер. Жінка і діти повмирали. Як батько зовсім одказався, забрала міліція в Буки, до Буцького району належали тоді. Вони бачут шо не можна вигнати, 12 дітей було, познімали двері, вікна повиймали. Оцей самий Гель, з Переводу Кость Прокопенко, Захарко Дерипапа, Дудніченко Вакула, Маріка Харилетиха, – група їх була, ходили витрясали, забирали барахло. Батька посадили в міліцію, – день нема, другий нема, треба шукати. Пішов я в міліцію.Ввійшов в колідор, міліціонер питає, – що таке, маладєц? Питаю, десь батько тутє, забрали, чи він живий? Є, конюхом робе, не безпокойся за батька. Входе батько, – пухлий, питає що там дома. Кажу, так і так все позабирали, двері й вікна повиймали, скриню забрали, клуню розібрали, нема нічого. Батько каже, – йди додому, я повинен прийти завтра чи післязавтра. Батько втікти планував. Я прийшов додому, а ночою прийшов батько, єлі, єлі прийшов. Як він прийшов ночою,то рано міліція забрала. Три дні не було, тоді знов прийшов і каже, – вже мене не заберуть. І помер теї ж ночі.

А що вони там йому робили?

Нічо, конюхомробив, коні доглядав, тіки нічо не давали їсти. Пішов з дому не пухлий.

Діти вже повмирали, я в столові дровосєком робив. Жив в Марка Костюка. В столовіОділовський робив. То шо я нагодую? Чую самий старший помер, чую вже троє померло. То ми гостались вчотирьох, а було дванадцять, – всі в голодовкупомерли. Цих двоє не було вдома, то остались живі, а я вдома в столові пристроївся, спасіба чоловікові, що взяв, – дрова рубав, воду в котли носив. Щонебуть вкраду, або хліба вкраду. Годкрию підвал, гоїрків кислих в пазуху, тайзанесу, то шо я їх спасу? А мати вже вмирала з голоду, жила не в своїй хаті –де сестра зараз живе. Я приходю, взяв у Михайла Драюка попросив хліба. Приходюдодому, ще мати і дві дівчатки. Мати не балакає, очі сиві, не кліпає. Попросивв сусідки молока, розігрів піч, підігрів молоко. Даже молока того вже не п’є.Розігрів його соломою в печі. В крушечку, вилив матері молока і дівчаткамтрохи. Просят ше, кажу дам ше то помреш. Воно тоще таке. Ту крушечку вилив, покришечці, по кусочку хліба дівчаткам дав. Пока я це зробив поклав матір на піч,тай ліг, тай заснув. Але мені треба було бути вже в столові. То й я загину, не буду робити. Я погибну. Підвівся, матері нема, дівчаток нема. Думаю, невже їхуже забрали, вивезли. Бо так робили, ше живий не зачіпают. Ну нічо, виходю надвір, а там матір вже бур’ян щупає якийсь і дівчатка коло неї, щоб варити. Кажу,я пішов. Йди каже, коли ж ти прийдеш? Сюди, туди, поробив тре скочити додому. Костюк каже, послєдній раз ти йдеш, а як ідеш, то приходь, я не должен шукатичоловіка. Якраз бика зарізали в тій столові – дав мені готробу, я її перемив,перечистив, в сорочку і гайда. І дощ, і дощ, і дощ, і дощ. Приходю рано, вонираді такі. Сушат липу, листя трут, лепьошки роблять. А я як приніс готробу, тоо кажут, вже ми будемо тиждень жити. Матір спас, і дівчаток спас, ходив на цюроботу. Ніхто нічого не платив. Батько як помер, я вже там робив. Євген Грушкабув виконавцем. Я тягну воду в котли, – за плечі, підеш на батька яму копати. Аяму копали Спиридон і ше. Виконавці должні копати. Але як він мене спіймав, токажу, я ніколи не копав, та шей на батька не можна. То вкинут вмєсто (взагальну яму. Авт). Я кажу хай вкидают, все рівно, а викопаю, туди накидаютповно. Підеш, каже, брешеш. Кажу, пождіть витягну відро води. Така кольобаха розбита, думаю, куди б я тебе вкинув. Він тоже вже ноги пухлі (Євген Грушка).Ой боже мій. Я відро витягнув, крутнув ним, він від мене відривається та в тукольобаху. А я в корчі, тіки кохта здулася. Я тобі готомстю, але й по цей день.

34. Лисий Володимир Григорович. (10.07.1913 – 22.04.2009)

Записано 27 січня 2007 року.

Я як засну то неплачу. А то плачу, яке мені горе було в голодовку. Жили при батьках. Колективізація. Сьогодні 100 рублів батько несе, завтра 200, після завтра 300.Виніс всі гроші не було за що сірників купити. А батька кожен день визивают всільраду – давай гроші. Голова сільради приказав везти бика на Умань на бойню.В батька було 2 бугаї, кнур був, свиноматка, 15 овець, жив як усі люди. Конібули, земля була. Землі гектар з 5 було. Коні сказали одведи в колгосп, землюзабрали. Михалко Голобля був голова сільради. Батька чуть не бив. Куркульомйого назвав. Якби хоч курник був під бляхою, то був би батько на Соловках. Всебуло під соломою, хата, хліви, клуні. Батька всім обкладали. Ряд черешень був, вирізали, повозили до школи на дрова. Хліви повалили, забрали строїти ферми. Хата мурована, якби була на стовпах, то й хату б повалили. Не на підвалинах, наземлі. Чотири будинки було, осталась тільки хата. Батько був должен 150 рублів.Оддай гроші, то будеш в хаті сидіти, а де він візьме, нема за що сірниківкупити. Всіх нас вигнали з гобісця. Дали хатинку коло Печеного (Груші. Авт.)Микити. А там колись жив дід з бабою, може років 100 назад. І та хата була – „УКиєві дощ іде, а стеля падає”. І нас усіх у ту хату. Нас було 4 хлопці і 3дівчаті:

Храня – з 1909 року,
Я – з 1913 року, 
Оляна – з 1916 року,
Прокіп – з 1918 року, 
Митя – з 1922 року,
Ванька – з 1924 року,
Машка – сама менча.

Вигнали всіх. Яна станцію на роботу ходив, ночували в дядька в клуні. А дощ кожен день (продощі кожного дня в спогадах Груші Федота Даниловича. Авт.). В хаті стеля падає,вікна побиті. Я з сили вибився, перестав на роботу ходити. Виліз і сидю підклунею. Буду додому з теї станції коліньми лізти. Думаю, як тут помру, хто жмене шукати буде. Доліз я, сонце вже спочило, до Березника, сів на рові, видноПитомніка. Думаю буду йти до яру, там ставок Лимонів і треба йти шляхом догори.То я піду на Питомнік. Переліз через Питомнік на шлях, через Бондарську вулицю,через город одного дядька, – матір ще застав живу. Обліз кругом хати. А передхати терносливи росли. Я найшов на смітнику банячка гиржавого. Вирвав десятківдва тернослив, заніс до хати, в піч поставив банячка смажити ті сливи. Тутприходе Печений цей до хати Микита. Мати лежить на полу, тако лавка була, мативже шість день лежала, жила на одній воді, – кропилась. А я коли рвавтерносливи, одчахнулась гилячка з тими терносливами. Я взяв гилячку кинув дохати, до хати. Тоді обірвав, став смажити. Микита заходе до хати, – що тиробиш? Кажу, нічого не роблю, смажу терносливи. А ти їх садив? Кажу – моє япокинув вдома, багато всього покинув. Він бере ту гилячку і побив на мені. Ястав плакати, нащо ви б’єте мене, я не крав у вас. Та й я не міг ходити. Бо хтоміг ходити, як люди садили бараболю, то ночою забирали з корчів. Колись БаганЯків був, а тут Денисишин Купріян, де Кривенькі жили. Купріян, видно, бараболюв цих покрав. Вони його вели в сільраду. Я бачив це діло. Взяли вдвох і б’ют подорозі. І я його більше не бачив ніколи. Купріян Лисий, жив на Михайленковомукутку, де Петро Федорчак зараз живе.

…прийшов надругий день, стягнув матір з тих дощок, за ноги взяв, мати упала. Він витягнувматір за ноги на двір. Був дручок в нього. І давай бити матір. Кажу, дядьку,нашо ви б’єте її, якби мати могла ходити, то казали б що в вас щось взяла. Убивматір. Були удвох. Через дорогу, Прокопенко, кажеця, Василь, – зараз в тій хатіБукань живе. Той стояв під хатою. …сам убив матір. Плакала мати поки могла.Я рачки підліз, поцілував і рачки поліз до хати. Приїхала підвода, їздовий і щедвоє були, а хто не знаю. Та як повезли, де вкинули не знаю, бо не ходив уже. 

Ще як я ходив, зматір’ю ходили батька провідувати. Прийшли, до дверей, двері закриті, до вікна,сидит батько за столом, – в кожусі, в шапці, коло вікна. Стукали, невідчиняється. Я знайшов кусок проволоки, зробив ключку, засов відчинив, в хатуввійшли, батько сидит умерший за столом. Сусіди помили, оділи. Підвода стояла,повезли на цвинтар. Помер літом, а чого в кожусі не знаю. Батько вперед помер,а тоді мати. Де батька поховали не знаю. Як робив на залізній дорозі в 1933році, пробив ногу, як дощі йшли. Найшов ганчірку в салідолі, тай перев’язавп’яту. Тоді черви завелись. Знайшов другу ганчірку, обмотав п’яту. На роботупослала сільрада. А там пшоно пшоно доганяло. Якийсь жидок був завстоловою. Якзвали жида не знаю. „100 грам хліба, стакан юшки – зробили дорогу для„кукушки”. Робили дорогу до Кислина, щоб возити сахар.

Ми остались втрьох, – старша сестра з 1909, сестра з 1916 і я з 1913 року. А всі померли.Тарган Василь був секретарем сільради. Каже, йди викопай яму на цвинтарі, я дамхліба. Я ще міг ходити, пішов викопав. Яма була за цею дошкою (де меморіал,була дошка з іменами загиблих під час голодомору, її вкрали на металолом.Авт.). Не дав він мені того хліба той Тарган. Нікого не знаю де хто похований.Сестри ходили на роботу під Буки, їх туди забрали, в Філіції робили. Прокіп щебув, брат, каже, я вже буду помирати, ліг на лавці і помер. Батька не хотілибрати в колгосп. Заяву писав, не приймали, назвали куркульом. Забрали все,вівці на ферму, коні, воза, реманент. Як я вижив? Як батько помер, я прийшов всвою хату, восени. А як він був ще живий, посіяв жито на городі. Дівчатаприходили з Філіції додому. Як стало жито достигати, намнут колосся, потовклимакогоном і варили суп. З тижня на тиждень жито стало достигати. Хату малипускати на торги. Прийшов купець з Крисякового кутка, сама крайня хата, сестрайого була жінкою Голоблі. Кажеця Груша фамілія. Сидю в хаті, бачу в вікно, цейГруша ходе і брат Оглобльової жінки. Я виліз в сіни, кажу чого ви до хати нейдете. – А я не маю чого до хати йти. – А чого ви прийшли? – А я хочу хатукупити. – А я не продаю. – А тебе й питати не буду. Кажу тільки купите, яоблізу рачки і запалю. Він як пішов, я його більше не бачив. Приходе двоюріднийбрат Степана Святкового – Євмен. Цей тоже каже хочу купити. Кажу, Євмене, тикупиш, де ж я дінусь. Хатів є багато пустих, люди вимерли. – Правду ти кажеш.Як пішов, то я його не бачив. Купив він у Байди, де Андрей Святко живе зараз.

Comments:3

Leave a Reply
  1. Відповіcти Наталія Косюк 10/11/27

    Сльози навертаються від прочитаного. І скільки б не чув подібних історій,байдужим до цього горя стати неможливо. Радію с того,що ці люди прожили довге життя і встигли побачити його трохи іншим.

  2. Відповіcти Сашко Лисий 10/11/27

    Згоден. Дуже важлива тема, хоча жалко, що втрачених людей не повернути… І жалко, що винуватих вже не можна наказати. cry

  3. Відповіcти Михайло 10/11/29

    Так мене пересмикує, коли бачу тих ідолів-вождів, моляться тим катам. У нас пам'ятник регулярно обливають червоною фарбою, а про демонтаж – та ти шо!? І назви вулиць суціль більшовицькі. Подумав, що це перечекати треба поки не вступляться з цього світу ідейні (зі скляними очима) комуняки. Заляканий ще народ, і байдуже все, і особливо – молодому поколінню…

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Trackbacks:0

Listed below are links to weblogs that reference
Спогади дзензелян from Дзензелівка - головна сторінка
TOP